Весілля в різних країнах світу

   Людство завжди розуміло, що найскладніше – не вступити до шлюбу, а його зберегти. Тому в різних кінцях землі склалась велика кількість шлюбних ритуалів, що обіцяють подружжю довге і щасливе сімейне життя.

   Індія: ноги мити і воду пити.

   Якщо у нас говорять: «Бог пар зводить», то про індійські пари можна сміливо казати, що їх зводять батьки нареченого. Саме вони обирають дружину своєму синові. При цьому бажання майбутнього подружжя особливої ролі не грає. В день одруження нареченого зустрічають в будинку майбутньої дружини лише чоловіки. Більш того, батько нареченої власноручно миє дорогому гостеві ноги. Це, начебто, гарантує, що майбутній чоловік ніколи не залишить своєї дружини. А обручки винахідливі індуси одягають на великий палець. 

   Іран: зберігайте гроші в дружинах. Згідно мусульманських законів, в шлюб треба вступати якомога раніше. Справа в тому, що в молодому віці людина повна не тільки сил і енергії, але й багата на емоції. Якщо не вступити до шлюбу, то можна піддатися спокусі і збитися з істинного шляху.
Але молодість молодістю, а наречений повинен бути достатньо забезпечений, щоб утримувати майбутню сім’ю. Наприклад, на весілля він повинен зробити нареченій в знак кохання дорогий подарунок – махр. Це може бути дім, квартира чи банківській внесок (бажано в дорогоцінних металах). Таке вкладення в дружину нібито міцно прив’язує чоловіка до його половинки.

   Корея: дайте мені карти в руки – погадати на короля. Перед тим як призначити дату весілля, майбутнє подружжя обов’язково йде до гадалки. Саме вона визначає найкращий час і місце для проведення церемонії. Весілля зазвичай дуже багатолюдне, причому молодята зобов’язані випити по келиху вина з кожним гостем і отримати від нього конвертик. Подаровані гроші треба витратити на весільну подорож. А на святковому столі обов’язкова наявність качки, яка за аналогією з нашими лебедями вважається в Кореї символом любові і вірності. Качки – передумова щасливого шлюбу!

   Кенія: найкращий чоловік – трансвестит.  В день одруження нареченій розмальовують руки і ноги ритуальними візерунками. Малюнки не змиваються протягом року і означають, що жінка вже невільна.
Майбутнього чоловіка обмежують тим, що після весілля протягом місяця він носить жіночий одяг. Подібна повинність допомагає йому краще зрозуміти всю тяжкість жіночої долі та виховати бережливе ставлення до своєї половини.

   Нігерія: наречена – це дуже багато… сала. Після того, як майбутні родичі визначились з днем весілля, перед нареченою ставиться складне завдання: вона повинна терміново погладшати. Справа в тому, що повнота дружини, за нігерійським розумінням, не лише передумова здорових нащадків, але і своєрідна гарантія її здоров’я на випадок неврожайного року. Отже, чим більше живої ваги буде в нареченій на момент одруження, тим краще. У зворотньому випадку, батьки нареченого можуть повернути її батькам.

   Греція: підсолодити життя. В день весілля наречена обов’язково має при собі шматочок цукру, але не для того, щоб почастувати коханого, а як символ… майбутнього солодкого кохання на все життя. Крім того, запрошені на весілля друзі одягаються по-особливому. Аксесуаром, вишивкою, малюнком – як завгодно – але в їх вбранні повинно бути… око. Це для того, щоб ненароком не наврочити молодят. І, наостанок, перед шлюбною ніччю в спальню пускають дітей, щоб ті пострибали на постілі молодят. Це вважається своєрідною приманкою для майбутнього багато чисельного і здорового потомства молодої сім’ї.

   Бермудські острови: посадити дерево, збудувати дім, народити сина. Цікавий звичай одруження існує на бермудських островах. Весільний пиріг тут прикрашають маленьким паростком справжнього дерева. А після весільної церемонії це дерево треба посадити біля дому, де будуть жити молодята. Згідно вірувань, шлюб буде тривати до тих пір, поки це дерево росте.
Так що молодим залишається розібратися лише з будинком і продовженням роду.

   Турція. Здавна вступ туркменів у шлюб супроводжувався визначеним комплексом весільних звичаїв і обрядів. Чималу роль у цьому відігравав одяг, особливо жіночий. У сучасному міському побуті весільна обрядовість давно перетворилася з культового ритуалу на ритуал етикету, частину культурної традиції. Найбільше яскраво весільний цикл виявляється в сільській місцевості, однак навіть аксакали не пам’ятають усіх деталей цих обрядів. Протягом довгої еволюції весілля всотало велику кількість компонентів різних обрядів. Одяг нареченої відрізняється від повсякденного не тільки якістю, але, насамперед, символікою. У минулому одяг, виконуючи економічні, естетичні й інші функції, в обрядах мав також магічне значення. Весільний костюм був тісно пов’язаний з магією, виконуючи різні функції, у тому числі оберегу й очищення. 

   Туркмени, як й інші народи, надають особливого значення часу здійснення тієї чи іншої дії весільного обряду: сватання, змова, хода за нареченою, вихід її з рідного дому, переведення у дім нареченого.

  Народні свята за своєю природою оптимістичні. У весільному ритуалі велике значення мала хустка. На «гелін той» (весілля нареченої) жінки з усього села несуть весільні гостинці, солодощі у вузликах з хусток різних розмірів. А коли йдуть додому, їм повертають вузлики з подарунками, рівноцінними принесеним. Велика хустка служила одним з видів подарунка. Під час змагань чоловіків найбільш цінним призом вважається виграти хустку. Весільний кортеж (колись з верблюдів і коней, а нині з автомобілів) дівчата прикрашають різнобарвними хустками, які потім роздають водіям і супроводжуючим.

   Хустка також важлива прикраса весільного ритуалу. Усі молоді жінки і дівчата приходять на весілля неодмінно в яскравих барвистих хустках. В одному місці їх тчуть самотужки, в іншому – використовують покупні, фабричні, у деяких родинах ткані хустки спеціально зберігаються для сімейного торжества. У недалекому минулому дорогою до селища майбутнього чоловіка весільний кортеж обдаровував кожного, хто йому зустрінеться, невеликими хустками або шматками матерії, «щоб знешкодити злі сили, які можуть зашкодити молодій родині».

   У наші дні на весіллі гостям роздаровують маленькі шматки тканини, хустки «шапирдик», носовики. Гість, доторкнувшись ними до обличчя, вимовляє слова: «Бізеде худай етерсін». Ця хустка чи шматок тканини є знаком торжества і благополуччя.

  Приносять подарунки також у будинок нареченого: хустки, відрізи тканини, килими, паласи, повстини, підстилки – «ат гулак».

   Для крою і шиття весільного плаття обиралися визначені дні, що вважалися в мусульман удалими. Від цього залежало благополуччя нареченої. Плаття кроїли і шили в будинку нареченої з тканини, отриманої від нареченого. З цього приводу удома у майбутньої нареченої збиралися її близькі подруги. Кроїла це плаття шановна на селі жінка, багатодітна мати. А починала вона з благословення. Обрізки матеріалу забирали присутні при розкрої – на щастя.

   Весільне плаття, при усій своїй надзвичайній консервативності, завжди відрізняється багатою орнаментацією і прикрасами. На древнє походження деяких з цих прикрас указують паралелі із середньовічними підвісками «апбаси». Їх пришивають на груди по обидва боки плаття у кілька рядів. Плаття стає парадним від сріблистого переливу лускатих бляшок-підвісок, що видають мелодійний передзвін при ходьбі, ніби відганяючи злих духів. Більшість підвісок служили не тільки прикрасами, але й мали визначене символічне значення, виконуючи роль оберегів, амулетів.

   При «кайтарма» (повернення молодої дружини в будинок батька після медового місяця до повної виплати родиною молодого чоловіка калиму) влаштовували частування. У присутності свекрухи наречену вдягають в інше плаття – у халат червоного кольору у вузеньку подовжню смужку. У будинок чоловіка вона повертається у темно-зеленій накидці маслинового відтінку.

   Було поширене повір’я, що наречена притягує до себе всяку погань, тому її треба оберігати всіма доступними способами. Прагнучи майже цілком сховати від стороннього погляду обличчя й фігуру, наречену закривали головною накидкою. Існувала велика кількість дій, амулетів, талісманів, що, як вважалося, мали охоронну силу. «Той, хто носить дагдан не спіткнеться, а спіткнеться – не впаде» –  говорить приказка.

   В усі види весільного одягу вшивали плетінки, шнурки з верблюжої вовни, зуб свині, срібні пластинки в бусинок з вічками тощо. «Дагдан» з дерева і трикутний мішечок з вугіллям і сіллю пришивали до сполучної пластинки «ара герби» між обманними рукавами ритуальної накидки. Згідно з народними повір’ями, наречена в перші дні заміжжя не повинна ступати ногою там, де текла кров убитої тварини, проходити повз брудну воду і попіл, ходити під певним деревом. Не можна було брати наречену на похорон і поминки.

   Один із найбільш цікавих і складних елементів у весільному церемоніалі – обряд зміни дівочого головного убору на жіночий. В одних груп туркменів він проводиться на другий день після весілля, в інших – на третій день, у деяких – через 15 днів, а в човдурів середньої Амудар’ї – після народження первістка. Існувало багато варіантів зміни дівочої зачіски і головного убору. Чотири коси нареченої закладають за спину, знімають з голови маленьку хустку, котру встигає вхопити хлопчик чи дівчинка з гучної юрби. Свекруха повертає цю хустку нареченій за невеликий викуп – солодощі, печиво. Молода жінка зобов’язана зберігати цю хустку до заміжжя своєї дочки чи одруження сина (вона має подарувати його невістці).

   Інший варіант: на халат нареченої накидають «вуздечки» зі сплетених мотузок. Наречений символічно тричі смикає їх, як би зриваючи дівочий головний убір, що символізує покірність молодої дружини в їхньому майбутньому спільному житті. Відразу накидають велику головну хустку, подаровану поважною багатодітною жінкою. Тут подвоєну силу несе білий колір, що має очисний характер і дарує щастя й довголіття. Головний убір стає символом заміжжя жінки, початку жіночої долі.

   Щоправда у наш час багато з цих обрядів дотримуються просто як прийнятий етикет. Сучасний весільний костюм являє собою трансформацію певних глибоко архаїчних, але в старовину реально функціонуючих явищ обрядового життя туркменського народу.